Дорогі мої вихованці! Скільки вас полинуло за шкільний поріг. Скільки розкидало по всьому світу.
Та мені дуже хочеться, щоб на ваших обличчях,
незважаючи ні на які труднощі, сяяла усмішка! Вона вам дуже личить!
Повернімося у той далекий 1978 рік. Шкільний дзвоник покликав мене знову до школи. Перший чи останній дзвоник—це велика радість,що об’єднує нас, учителів ,учнів та батьків.
Кожного року на шкільне подвір’я злітаються і мої пташенята, що в різні роки випурхнули із гніздечка і полетіли у далекі світи, незвідані, незнані.
Пройшло багато часу. Наші учні та вчителі перетворили звичайну будівлю по проспекту Косіора на особливий - вируючий, гомірний, але такий затишний будинок, де з кожним роком одні стають розумнішими, інші - мудрішими і всі разом ближчими й рідними один одному.
У мене багато випускників, і у них різні професії, кожний знайшов себе на нелегкій тернистій дорозі. І нехай хтось не зривав зірок з неба, але запам’ятався дитячою безпосередністю, дотепністю, добрим ставленням до оточуючих.
